Вінниця могла мати власне метро: яким воно було б і чому проєкт провалився (фото)

У 1980–1990-х роках у Вінниці з'являлися проєктні напрацювання, які передбачали створення підземної системи транспорту. Сьогодні, переглядаючи ті ескізи та технічні документи, важко не уявити, яким би стало місто з метро — швидким, відокремленим від магістралей та позбавленим ранкових заторів. Однак реальність виявилася суворішою: втілити план у життя завадили як економічні, так і геополітичні чинники. У цій статті розглянемо, що саме планували, чому проєкт провалився і чи є сенс повертатися до ідеї підземного транспорту сьогодні.

Вінниця могла мати власне метро: яким воно було б і чому проєкт провалився (фото)

Існували кілька варіантів трасування ліній, які охоплювали головні житлові масиви та промислові зони. Ідеологи проєкту спиралися на приклади інших радянських міст, де будівництво підземок вважалося не лише технічним рішенням, але й символом сучасності. Запропонована мережа мала забезпечити швидке сполучення між вокзалом, центром, новими мікрорайонами та південними районами, а також зв'язати міські транспортні вузли з приміськими маршрутами.

Технічні специфікації проєкту передбачали станції неглибокого закладення, тунелі з монолітного бетону та електропоїзди середньої місткості. Таке рішення було обґрунтовано рельєфом Вінниці і економічною доцільністю: глибоке метро в місті з невеликою щільністю населення вважалося б надмірним. Проєктанти також передбачали варіативність розгортання — початково з двох ліній, з подальшою можливістю розширення у разі росту населення та промислового розвитку.

Причини провалу: фінанси, політика та розпад імперії

Найважливішим фактором, який зруйнував плани, були фінансові труднощі. Будівництво підземки — проєкт із надзвичайно високою капіталовкладністю, що вимагав стабільного фінансування протягом багатьох років. На початку 1990-х економіка регіону та країни перебувала в глибокій кризі: інфляція, дефіцит державного бюджету, зупинки виробництв. У таких умовах інвестувати у дорогі інфраструктурні проєкти було неможливо.

Другим ключовим чинником став політичний розклад. Розпад СРСР у 1991 році змінив державні пріоритети й механізми фінансування. Центральні інституції, які б могли координувати та підтримувати великі будівельні проєкти, перестали існувати в попередньому вигляді. Локальні органи влади тільки формувалися і не мали ані досвіду, ані ресурсів для реалізації подібних ініціатив. Таким чином, поєднання розпаду СРСР та економічного колапсу фактично зупинило всі масштабні проєкти, в тому числі й вінницьке метро.

Окрім цього, відіграли роль й організаційні та технічні перепони: відсутність достатньої кількості кваліфікованих будівельних бригад для підземних робіт, складнощі з логістикою матеріалів у посткризовий період та необхідність негайного вирішення соціально-економічних проблем — пенсій, заробітних плат, забезпечення енергоносіями. У таких умовах вкладатися в довгострокові інфраструктурні проєкти стало ризиковано для будь-якої влади.

Що було б сьогодні і чи варто відновлювати ініціативу

Якщо повернутися до сучасності, питання про перспективу метро у Вінниці лишається відкритим. За останні десятиліття місто значно змінилося: зросла кількість автотранспорту, розвинулася міська інфраструктура, але водночас загострилися проблеми з транспортними потоками в години пік. Сьогоднішні технології дозволяють розглянути альтернативні варіанти — легкий метроподібний транспорт, автоматизовані системи, трамвайні лінії на виділених шляхах чи підземні ділянки в ключових вузлах замість повномасштабного метро.

Прийняття рішення про відновлення подібного проєкту вимагатиме комплексного аналізу: економічної ефективності, демографічних прогнозів, оцінки впливу на навколишнє середовище та коригування міського планування. Важливим є залучення інвестицій — державних, муніципальних та приватних — а також прозоре планування та громадські обговорення. Розвиток інфраструктури має будуватися поступово, з пріоритетом на рішення, які дають найбільший соціально-економічний ефект при обмежених ресурсах.

Архівні матеріали та ескізи вінницького проєкту лишаються цінним джерелом для історичного аналізу і можуть слугувати відправною точкою для сучасних ініціатив. Хоча пряме відтворення радянського проєкту навряд чи є доцільним, уроки тієї епохи — важливі: великі інфраструктурні зміни потребують стабільного фінансування, політичної волі та довгострокового бачення. Без цього навіть найкращі технічні рішення ризикують так і залишитися лише на папері.

Підсумовуючи, можна сказати, що ідея метро у Вінниці мала підґрунтя й була частково опрацьована, але втілити її перешкодили головним чином економічна невизначеність та геополітичні зміни кінця XX століття. Сьогодні місто стоїть перед вибором між відтворенням старих амбіцій та адаптацією до нових реалій, де пріоритети визначаються доступністю ресурсів і технологічною доцільністю.