Тихон Гулевичук
Українські удари по нафтопереробних заводах росії опинилися в центрі складної політичної гри. Для Києва атаки на об’єкти паливної інфраструктури є способом послабити воєнну машину держави-агресора, зменшити її доходи та ускладнити постачання пального для армії. Водночас будь-яка така операція має не лише військовий, а й дипломатичний вимір, особливо на тлі сигналів Дональда Трампа про необхідність якнайшвидшого припинення вогню та завершення війни.
Питання полягає не тільки в тому, чи здатні українські дрони завдати відчутної шкоди російським НПЗ. Значно важливіше — якою буде політична ціна таких ударів для Володимира Зеленського, відносин зі Сполученими Штатами та майбутньої підтримки України. Києву доводиться балансувати між потребою вести активну оборону і необхідністю не втратити міжнародну коаліцію, від якої значною мірою залежить стійкість держави.
Чому Україна атакує російські НПЗ
Російська нафтопереробна галузь є частиною інфраструктури війни. Нафтопродукти потрібні армії для роботи бронетехніки, авіації, логістики та флоту. Окрім прямого військового значення, переробка нафти формує значну частину доходів російського бюджету. Саме ці кошти Москва використовує для закупівлі озброєнь, виплати військовим і фінансування оборонного виробництва.
Удари по НПЗ можуть створювати одразу кілька проблем для росії. Пошкодження установок знижує обсяги переробки, змушує підприємства зупинятися на ремонт і підвищує навантаження на інші заводи. Якщо атаки відбуваються системно, це може позначатися на внутрішньому ринку пального, вартості логістики та здатності швидко забезпечувати армію необхідними ресурсами.
Для України така стратегія також є відповіддю на російські удари по енергетиці та цивільній інфраструктурі. Київ демонструє, що війна не може залишатися односторонньою: якщо росія намагається знищити українську енергосистему, Україна отримує додатковий стимул бити по джерелах, які підтримують російську військову економіку.
Водночас ефект від атак не варто перебільшувати. Росія має значну територію, резервні виробничі потужності, запаси пального та можливість перенаправляти експортні потоки. Частину пошкоджень вона здатна швидко відновлювати, а дефіцит на одному регіональному ринку — компенсувати постачаннями з інших районів. Тому удари по НПЗ є інструментом тиску, але не можуть самі по собі зупинити російську агресію.
Які ризики виникають у відносинах із Трампом
Найчутливіший ризик для України пов’язаний із різним баченням темпів і способів завершення війни. Дональд Трамп може розглядати припинення ударів по стратегічних об’єктах як частину ширшого процесу деескалації. Для його політичної команди демонстрація готовності до переговорів є важливішою, ніж продовження взаємних атак. Українське керівництво натомість не може погодитися на обмеження, які фактично залишать російську армію безкарною, а Україну — під загрозою нового наступу.
Головна небезпека для Києва — не сама критика з боку Вашингтона, а можливе скорочення політичної та військової підтримки. Якщо американська адміністрація вирішить, що Україна ігнорує її дипломатичну лінію, це може ускладнити передачу озброєнь, обмін розвідданими, координацію санкцій і переговори з європейськими партнерами. Навіть публічний конфлікт між Білим домом і Банковою здатен послабити позиції України, адже Москва неодмінно використає його для пропаганди.
Є й інший сценарій. Якщо росія продовжує масовані атаки по Україні, а міжнародні заклики до тиші не супроводжуються механізмами покарання агресора, Київ може вважати одностороннє припинення ударів стратегічною помилкою. У такому разі атаки по НПЗ стають не демонстративною відмовою від миру, а спробою змусити Москву відчути ціну продовження війни.
Для Зеленського принципово важливо пояснювати партнерам, що Україна не відкидає переговори як такі. Її позиція полягає в тому, що переговорний процес має бути підкріплений гарантіями безпеки, контролем за виконанням домовленостей і здатністю реагувати на порушення. Якщо росія використовує паузи для накопичення ракет, відновлення техніки та підготовки нового наступу, мораторій на українські удари перетворюється на односторонню поступку.
Чи зможе Європа компенсувати допомогу США
Європейські держави вже відіграють ключову роль у підтримці України. Вони надають артилерію, системи протиповітряної оборони, боєприпаси, бронетехніку, фінансову допомогу та навчають українських військових. Окремі країни розвивають власне виробництво озброєнь і укладають довгострокові контракти, що має зменшити залежність від термінових американських поставок.
Проте повністю замінити Сполучені Штати в короткій перспективі Європа навряд чи зможе. США мають унікальні можливості у сфері супутникової розвідки, далекобійних систем, протиракетної оборони, логістики та координації великих військових операцій. Європейські країни володіють значними ресурсами, але їхні армії залишаються розділеними, а оборонні замовлення часто ухвалюються повільно.
Особливо складною є ситуація із системами ППО та ракетами до них. Україна потребує постійного захисту міст, енергетики, промислових підприємств і військових об’єктів. Європейська допомога може частково компенсувати нестачу, але для цього необхідні спільне планування, швидке нарощування виробництва і готовність урядів витрачати більше коштів на оборону.
Саме тому Київ не зацікавлений у різкому розриві зі США. Навіть якщо Європа збільшить підтримку, перехідний період може бути небезпечним. Росія спробує використати будь-які суперечки між союзниками, посилити тиск на фронті та переконати західне суспільство, що допомога Україні є безрезультатною.
Водночас американські сигнали не означають, що Україна має відмовитися від власних засобів впливу. Йдеться про пошук меж, за якими військова ефективність операцій починає шкодити дипломатичній стійкості. Київ може посилювати удари по військовій логістиці, командних пунктах і виробництву зброї, водночас чітко пояснюючи партнерам правові та оборонні підстави таких дій.
Важливим фактором є також дотримання міжнародного гуманітарного права та вибір цілей. Україна зацікавлена в тому, щоб кожна операція була максимально точною, спрямованою на воєнні об’єкти й не створювала підстав для звинувачень у навмисному завданні шкоди цивільному населенню. Це не лише моральна вимога, а й необхідна умова збереження підтримки союзників.
Стратегічний вибір України полягає не між ударами та миром, а між різними способами наблизити справедливе завершення війни. Повна відмова від атак по російській інфраструктурі може зменшити напруження у відносинах із Вашингтоном, але водночас позбавити Київ важливого інструменту стримування. Продовження операцій без дипломатичної комунікації, навпаки, здатне посилити міжнародні ризики.
Оптимальною для України є політика контрольованого тиску: завдавати ударів по об’єктах, які безпосередньо забезпечують російську агресію, координувати позицію з європейськими партнерами та не допускати публічної ескалації зі США. Паралельно Київ має переконувати союзників, що припинення війни без надійних гарантій лише відкладе новий конфлікт.
Найбільше Україна ризикує не через сам факт атак по НПЗ, а через можливість залишитися без єдності партнерів. Якщо Києву вдасться поєднати військову рішучість із прозорою дипломатією, удари по російській нафтовій інфраструктурі можуть залишатися елементом оборонної стратегії, а не причиною міжнародної ізоляції. Саме від цього балансу залежатиме, чи перетвориться тиск на Росію на шлях до сильнішої переговорної позиції України, чи стане додатковим джерелом проблем для її союзників.