Для багатьох українок Польща стала місцем, де можна було почати життя заново. Після повномасштабного вторгнення саме ця країна прихистила мільйони людей, дала можливість працювати, навчати дітей, орендувати житло й будувати плани. Та з часом частина жінок, які роками облаштовувалися за кордоном, ухвалила рішення повернутися в Україну. Навіть попри повітряні тривоги, ризик обстрілів і нестабільність.
З якої причини людина, яка вивчила польську мову, знайшла роботу, відкрила бізнес, віддала дитину до школи й налагодила побут, раптом вирішує проміняти безпеку в Польщі на життя під час війни? У кожної українки своя історія. Для одних вирішальними стали родина та дім, для інших — відчуття самотності, професійна невизначеність або бажання бути поруч із тими, хто залишився в Україні.
«У Польщі було майже все, але не було мого життя»
Олена виїхала до Польщі ще навесні 2022 року разом із десятирічною донькою. Спочатку вони жили у волонтерському центрі, потім орендували невелику квартиру в передмісті Варшави. Жінка швидко опанувала мову, влаштувалася адміністраторкою в салон краси, а згодом почала приймати клієнток самостійно. Донька пішла до польської школи, знайшла друзів і вже майже не потребувала допомоги з домашніми завданнями.
«З боку могло здаватися, що ми повністю адаптувалися. Я працювала, дитина вчилася, у холодильнику завжди були продукти, а навколо — спокій і порядок. Але всередині залишалося відчуття, що це тимчасове життя», — розповідає Олена.
Її рішення повернутися не було спонтанним. Жінка кілька місяців приїжджала в Україну, щоб побачити батьків і перевірити, чи зможе знову працювати у своєму місті. Поступово вона відновила клієнтську базу, знайшла приміщення та почала готуватися до переїзду. Найбільше боялася не обстрілів, а того, що донька втратить відчуття дому.
Для Олени повернення стало спробою відновити не довоєнне життя, а його нову версію. Вона й надалі планує час від часу їздити до Польщі, однак тепер не розглядає цю країну як постійне місце проживання.
«У Польщі було майже все: безпека, робота, нормальна школа. Але Україна — це не тільки стіни й документи. Тут моя мова, мої близькі, мої клієнтки, моє розуміння того, ким я є», — пояснює вона.
Родина, робота і втома від життя «між двома країнами»
Інша історія — у Марини, яка до початку повномасштабної війни жила в Кракові майже сім років. Вона переїхала туди за чоловіком, згодом народила дитину й відкрила невелику кондитерську. Бізнес приносив стабільний дохід, а польські клієнти охоче замовляли українські десерти та святкову випічку.
Після 2022 року Марина намагалася допомагати рідним в Україні фінансово, але постійно відчувала провину через те, що не може бути поруч. Її батько залишився в рідному місті, а мати потребувала догляду. Кожна телефонна розмова перетворювалася на короткий звіт про обстріли, перебої зі світлом і стан здоров’я.
«Я начебто була в безпеці, але не могла спокійно жити. Постійно думала, що відбувається вдома, чи все добре з батьками, чи не потрібна їм допомога. Через це навіть успіх у Польщі не приносив радості», — каже Марина.
Після кількох поїздок в Україну вона вирішила перевезти частину обладнання та відновити роботу в рідному місті. Повністю закривати польський бізнес не стала: залишила партнерку, яка займається замовленнями в Кракові. Такий формат дозволив зберегти джерело доходу й водночас повернутися до родини.
Психологи називають подібний стан життям у постійному очікуванні. Людина фізично перебуває в одній країні, емоційно — в іншій, а її увага розділена між двома домівками. У довгостроковій перспективі це виснажує не менше, ніж побутові труднощі адаптації.
Для українок, які повертаються з Польщі, важливим чинником стає і зміна ролей. За кордоном вони часто змушені самостійно вирішувати всі питання: від оренди житла до оформлення документів і пошуку роботи. В Україні поруч можуть бути батьки, друзі, колеги, знайомі лікарі та вчителі. Це не скасовує воєнних ризиків, але повертає відчуття підтримки.
Чому повернення не означає відмову від безпеки
Рішення повернутися додому не завжди означає, що жінка недооцінює небезпеку. Більшість українок, які зважуються на цей крок, добре розуміють ризики. Вони стежать за ситуацією, обирають міста з кращою інфраструктурою, перевіряють наявність укриттів і заздалегідь продумують план евакуації.
Так зробила Ірина, яка прожила в Польщі понад три роки. Вона працювала бухгалтеркою у міжнародній компанії, а її син навчався в польському ліцеї. Після повернення жінка не звільнилася: перейшла на дистанційний формат і тепер працює з української квартири. Її син спочатку залишався у Польщі в родині друзів, але згодом також повернувся.
«Ми не думали, що війна закінчиться одразу після нашого приїзду. Просто зрозуміли, що не хочемо ще роками відкладати життя. У сина тут залишилися друзі, бабуся, його команда з баскетболу. Він сумував за Україною сильніше, ніж показував», — розповідає Ірина.
Ще одна співрозмовниця, Софія, повернулася через професійні причини. У Польщі вона не змогла знайти роботу за фахом і кілька років працювала на тимчасових посадах. Її диплом визнавали частково, а для повної відповідності вимагали додаткове навчання. В Україні жінка отримала пропозицію в громадській організації, яка допомагає переселенцям і ветеранам.
«У Польщі я була просто працівницею, яка добре виконує інструкції. В Україні відчула, що мій досвід справді потрібен. Це складно пояснити цифрами в зарплатній відомості, але саме це вплинуло на рішення», — говорить Софія.
Її випадок показує, що причини повернення українців додому не обмежуються ностальгією. Важливими є кар’єрна реалізація, можливість впливати на події, участь у відновленні країни та відчуття власної потрібності. Для частини людей війна стала не лише трагедією, а й моментом, коли вони переосмислили пріоритети.
Повернення українок із Польщі — складне й неоднозначне рішення. Воно може бути пов’язане із сімейними обставинами, самотністю, труднощами адаптації, професійними планами або бажанням допомагати Україні безпосередньо. Для когось це остаточний переїзд, а для когось — новий етап у житті між двома країнами.
Українки, які повертаються, не завжди відкидають досвід Польщі. Навпаки, вони привозять із собою нові навички, контакти, знання мови, європейські підходи до роботи й освіти. Часто саме цей досвід допомагає запускати власні справи, долучатися до волонтерських ініціатив і підтримувати місцеві громади.
Війна змінила саме поняття безпеки. Для одних вона означає перебування далеко від фронту, для інших — можливість бути поруч із родиною та мати внутрішню опору. Українки, які повертаються додому з Польщі, обирають не небезпеку замість комфорту, а зв’язок із місцем, яке вважають своїм. І кожна з них має на це власну, глибоко особисту відповідь.
Понад половина ветеранів не відчуває захисту своїх прав — Лубінець