Пономарьова Мар'яна
Дискусія про ставлення Дональда Трампа до володимира путіна знову опинилася в центрі уваги після публікації Енн Епплбаум. Американська журналістка та історикиня аналізує не лише особисту симпатію президента США до російського лідера, а й ширші наслідки політики Білого дому щодо України. На її думку, йдеться про небезпечну зміну американських пріоритетів, яка може позначитися не тільки на перебігу російсько-української війни, а й на безпеці всього Заходу.
Епплбаум звертає увагу: для Трампа путін протягом багатьох років залишається прикладом сильного керівника, здатного демонструвати владу без очевидних обмежень. Такий підхід контрастує з традиційним американським баченням міжнародної політики, де союзницькі зобов’язання, верховенство права та довіра між демократичними державами мають принципове значення. Якщо ж особисті враження президента починають визначати зовнішню політику, це створює ризик для всієї системи безпеки.
У цьому контексті Україна стає своєрідним індикатором справжніх намірів Вашингтона. Публічні заяви про прагнення до миру можуть звучати переконливо, однак важливими є конкретні рішення: рівень військової підтримки, готовність посилювати санкції проти росії, ставлення до гарантій безпеки та реакція на порушення домовленостей. Саме за цими ознаками, а не за дипломатичними формулюваннями, Київ та європейські столиці оцінюють позицію американської адміністрації.
Чому симпатія Трампа до путіна має політичне значення
Особисте ставлення лідера держави до іноземного політика не завжди автоматично визначає державну політику. Проте у випадку Трампа, як зазначає Епплбаум, проблема може бути глибшою. Президент часто оцінює міжнародні відносини через призму персональної лояльності, демонстрації сили та публічного визнання. Путін уміє використовувати ці особливості, створюючи для Трампа образ рівного партнера, який нібито не залежить від традиційних правил і не боїться конфлікту із західними елітами.
Такий стиль взаємодії вигідний кремлю. Російська влада роками намагається представити демократії як слабкі, роз’єднані та нездатні до тривалої боротьби. Будь-яка ознака втоми Заходу, суперечки між союзниками або сумніви щодо допомоги Україні використовуються російською пропагандою як доказ того, що підтримка Києва начебто тимчасова. Якщо американський президент публічно дистанціюється від українського керівництва або ставить під сумнів доцільність допомоги, це працює на російську стратегію.
Водночас симпатія до путіна не обов’язково означає готовність безумовно підтримувати всі вимоги кремля. Небезпека полягає в іншому: у поступовому прийнятті російської картини світу. У ній Україна постає не як незалежна держава, що захищається від агресії, а як територія суперництва між великими державами. Саме така логіка заперечує право українців самостійно визначати майбутнє та фактично винагороджує того, хто розпочав війну.
Для України це сигнал, що не можна покладатися лише на політичні обіцянки. Києву необхідно зміцнювати власну оборонну спроможність, поглиблювати співпрацю з європейськими державами та домагатися довгострокових, юридично й політично зрозумілих гарантій. Американська підтримка залишається надзвичайно важливою, але її непередбачуваність змушує союзників шукати додаткові механізми стримування росії.
Як Білий дім може підривати безпеку Заходу
Епплбаум фактично попереджає: відмова від послідовної підтримки України матиме наслідки далеко за межами українсько-російського фронту. Після завершення Другої світової війни західна система безпеки будувалася на припущенні, що напад на одну державу не залишиться без відповіді. Союзники могли сперечатися щодо масштабів допомоги або тактики, але сам принцип колективного стримування вважався фундаментальним.
Якщо росія отримає можливість зберегти захоплені території, відновити військовий потенціал і переконатися, що час працює на неї, це стане сигналом для інших авторитарних режимів. Вони можуть дійти висновку, що силова зміна кордонів є прийнятною, якщо агресор готовий достатньо довго чекати на політичну втому демократичних країн. Такий сценарій створює загрозу не лише для України, а й для держав Балтії, Молдови, країн Центральної Європи та всієї архітектури європейської безпеки.
Окремою проблемою є довіра між Сполученими Штатами та їхніми союзниками. Європейські країни десятиліттями розглядали американську присутність як головну гарантію того, що потенційний противник не наважиться на масштабну агресію. Якщо Вашингтон почне трактувати союзницькі відносини як тимчасові угоди, які можна переглядати залежно від політичної кон’юнктури, партнери будуть змушені переосмислити власні оборонні стратегії.
Це може призвести до збільшення військових бюджетів, прискорення створення європейських оборонних структур і водночас до зростання напруженості всередині НАТО. Парадокс полягає в тому, що політика, яка декларує прагнення зменшити американські витрати та уникнути нових конфліктів, здатна породити нестабільність, що вимагатиме значно більших ресурсів у майбутньому.
Що означає цей сигнал для Києва та Європи
Україна опинилася в ситуації, коли дипломатичні рішення великих держав безпосередньо впливають на її здатність захищатися. Заяви про можливі переговори можуть бути корисними лише тоді, коли вони спираються на реальну силу та передбачають відповідальність росії за агресію. Перемир’я без надійних гарантій, контролю за виконанням домовленостей і зрозумілого механізму покарання за порушення може стати не шляхом до миру, а паузою перед новим наступом.
Для Києва важливо переконувати партнерів, що підтримка України є не благодійністю та не проявом абстрактної солідарності. Українська оборона стримує державу, яка відкрито заперечує право сусідів на самостійний вибір і прагне відновити сферу впливу силовими методами. Допомагаючи Україні, західні держави захищають власні кордони, міжнародне право та принцип, за яким жодна країна не може безкарно знищувати незалежність іншої.
Європа, зі свого боку, має готуватися до більшої відповідальності. Йдеться не тільки про фінансування закупівлі зброї. Потрібні спільне виробництво боєприпасів, розвиток систем протиповітряної оборони, обмін розвідданими, підготовка військових і довгострокове планування. Чим сильнішою буде європейська опора України, тим менше можливостей залишиться для політичного шантажу та спроб нав’язати Києву рішення під тиском.
Головний висновок Епплбаум полягає в тому, що питання не обмежується вибором між Трампом і путіним. Насправді йдеться про вибір між двома моделями міжнародного порядку. Перша ґрунтується на правилах, союзах і відповідальності агресора. Друга допускає, що сильні держави можуть домовлятися про долю слабших, а війна стає інструментом для перегляду кордонів. Якщо Білий дім почне діяти в логіці другої моделі, Україна втратить частину підтримки, але ризики для Заходу стануть значно масштабнішими.
Тому сигнал для України є водночас тривожним і практичним. Києву слід розраховувати на посилення власної держави, розвиток оборонної промисловості та широку коаліцію європейських партнерів. А західним суспільствам необхідно усвідомити: поступки агресору не гарантують спокою. Вони лише відкладають конфлікт і роблять його потенційно небезпечнішим. Майбутнє європейської безпеки залежить від того, чи зможуть демократичні країни зберегти єдність, навіть коли політичні настрої по той бік Атлантики стають непередбачуваними.