Носила імена на честь Катерини II і Адольфа Гітлера: історія центральної вулиці Одеси (відео)

Їй уже понад 200 років, і її історія — відображення складних політичних коливань регіону. Центральна вулиця Одеси неодноразово змінювала назви і значення, стаючи лакмусовим папірцем для влади різних епох. У цій статті ми простежимо, як одна й та сама магістраль набувала символічних значень: від вшанування імперських імен до відвертих провокацій під час окупаційних режимів, і як сьогодні її сприймають мешканці та туристи. Важливо говорити про ці трансформації, адже назви вулиць — це не лише топоніми, а й частина колективної пам’яті.

Від імперії до революцій: як змінювалися назви

Історія центральної вулиці Одеси починається в епоху становлення міста як важливого портового центру. Протягом XIX століття її назви відображали політичну орієнтацію правлячих еліт і суспільні пріоритети. На карті з’являлися вулиці, названі на честь монархів та державних діячів, і серед них неодноразово фігурувало ім’я Катерина II як символ імперської благодаті та централізації. Такі топоніми служили для легітимації нових порядків і посилення імперської ідентичності у багатонаціональному просторі Одеси.

Згодом революції, війни та зміни режимів призводили до нових перейменувань. Для керівників радянської доби старі монархічні імена були непотрібними, і з’являлися назви, що прославляли революційних героїв або радянських вождів. Ці зміни часто відбувалися швидко і без широкого громадського обговорення, що лишало суперечливу спадщину для нащадків.

Час окупацій і політичних провокацій

В історії вулиці були й більш драматичні епізоди. Під час окупаційних періодів, коли місто опинялося під контролем інших держав чи тимчасових режимів, назви вулиць використовувалися як інструмент легітимації й пропаганди. У такі моменти з’являлися провокаційні топоніми, що відображали ідеологічні орієнтири окупантів. Серед них опинилися імена, які сьогодні викликають різкі емоції — зокрема згадки про Адольф Гітлер у топонімії під час коротких періодів окупації у ХХ столітті.

Ці перейменування були частиною ширшої стратегії — демонстрації влади та спроби переписати історичну пам’ять. Для місцевих жителів такі зміни означали не лише зміну адреси, а й примусову зміну символічного ландшафту. Після звільнення міста назви знову змінювалися, інколи повертаючись до попередніх варіантів, інколи набуваючи зовсім нових значень, пов’язаних вже з іншими політичними реаліями.

Сьогодення, пам’ять і виклики декомунізації та дерусифікації

Сьогодні центральна вулиця Одеси — це не лише туристичний простір з кафе й магазинами, а й публічний майданчик для дискусій про історію та ідентичність. Процеси декомунізації й дерусифікації внесли нову хвилю перейменувань по всій Україні, а в Одесі це відбувається з оглядкою на місцеві особливості та багатошарову пам’ять. Багато хто вважає, що важливо залишати сліди історії, інші — що певні символи мають бути виключені з публічного простору.

Обговорення навколо вулиць, які колись носили імена імператриці або були перейменовані в честь контроверсійних постатей, продовжується. Для частини громади ключовим є питання: чи варто зберігати такі назви як нагадування про помилки минулого, чи краще видаляти їх із простору, щоб не популяризувати ідеології, що завдали шкоди. Водночас важливо, щоб рішення приймалися прозоро та з урахуванням думки мешканців.

Варто зазначити, що збереження пам’яті можливо й через інші форми — музеї, меморіальні таблиці, просвітницькі проєкти та, звісно, документальні матеріали. Саме тому в соцмережах і медіа дедалі частіше з’являються репортажі та відео-розповіді про історію топонімів. Такі матеріали допомагають мешканцям краще розуміти, чому вулиця отримувала ті чи інші назви і як це пов’язано з ширшими історичними процесами.

Підсумовуючи, центральна вулиця Одеси — це живий історичний текст, де шари минулого нашаровуються один на одного. Імена, якими її називали у різні епохи, відображають державні наративи, ідеологічні зломи та прагнення суспільства переосмислити власну спадщину. Сьогодні питання перейменувань і пам’яті залишаються актуальними, а публічний діалог — найкращий інструмент для того, щоб знайти баланс між збереженням історії та відповідальністю перед майбутнім.