Костенко: РФ не хоче домовлятися — Міноборони готує новий політичний план війни

Війна проти України залишається не лише протистоянням на полі бою, а й складним політичним процесом, у якому Києву доводиться одночасно захищати державу, шукати підтримку партнерів і формувати зрозумілу стратегію на майбутнє. Народний депутат, секретар парламентського комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки Роман Костенко заявив, що росія наразі не демонструє готовності до справжніх переговорів. За його словами, окремі заклики до домовленостей із кремлем можуть бути продиктовані втомою суспільства, політичними розрахунками або нерозумінням реальних намірів держави-агресора.

Костенко в інтерв’ю Radio NV акцентував, що питання завершення війни не можна зводити до формули «домовитися за будь-яку ціну». Будь-які переговори мають сенс лише тоді, коли вони спираються на чітку позицію України, достатні оборонні спроможності та гарантії, які унеможливлять повторення російської агресії. В іншому разі домовленості можуть стати лише паузою перед новим етапом війни.

Чому росія не зацікавлена у справжньому діалозі

На думку представника парламентського комітету, російське керівництво використовує тему переговорів передусім як інструмент політичного тиску. Москва може говорити про мир, але водночас висувати умови, які фактично означають обмеження суверенітету України, відмову від власного зовнішньополітичного курсу та легалізацію захоплених територій. Такий підхід не свідчить про пошук компромісу, а радше демонструє прагнення нав’язати Україні капітуляційний сценарій.

Переговори без зміни російських цілей не гарантують миру. Якщо кремль продовжує сприймати війну як спосіб знищити українську державність, то дипломатичні заяви не можуть бути достатньою підставою для довіри. Росія вже неодноразово використовувала перемир’я, консультації та гуманітарну риторику для перегрупування військ, накопичення ресурсів і підготовки нових ударів.

Саме тому, як зазначає Костенко, українська сторона повинна оцінювати не слова російських посадовців, а їхні дії. Показниками готовності до миру могли б стати припинення обстрілів, відмова від ультиматумів, звільнення полонених, повернення депортованих українців і реальні кроки до виведення військ. Без цього заклики до домовленостей залишаються політичною маніпуляцією.

Водночас дискусія про переговори не повинна перетворюватися на заборонену тему всередині України. Парламент, уряд і суспільство мають обговорювати можливі сценарії розвитку подій. Однак такі обговорення повинні базуватися на фактах, а не на ілюзії, що односторонні поступки автоматично зупинять агресію. Непідготовлена угода може створити нові ризики для України та всього європейського регіону.

Навіщо Україні політичний план війни

Одним із ключових питань, на яких наголошує Роман Костенко, є необхідність створення політичного плану війни. Йдеться не про один документ із загальними гаслами, а про комплексну стратегію, яка має поєднати військові, дипломатичні, економічні та соціальні рішення. Українці повинні розуміти, заради чого країна продовжує боротьбу, яких цілей прагне досягти та якими будуть наступні кроки держави.

На фронті рішення ухвалюються щодня, однак воєнні дії не можуть існувати окремо від політичного управління. Держава має визначити пріоритети оборони, підходи до мобілізації, принципи взаємодії з міжнародними партнерами та бачення майбутньої системи безпеки. Такий план також повинен пояснювати громадянам, як розподілятимуться ресурси, які завдання є першочерговими та за яких умов можливе завершення бойових дій.

Політичний план війни потрібен для єдності держави. Коли суспільство не отримує зрозумілих відповідей, зростають тривожність, недовіра й попит на прості, але небезпечні рішення. У такій ситуації поширюються твердження, що війну можна припинити одним рішенням або що всі проблеми зникнуть після укладення швидкої угоди. Насправді завершення війни потребує складної підготовки й урахування довгострокових наслідків.

Стратегія має містити кілька можливих сценаріїв: продовження активних бойових дій, перехід до тривалого протистояння, переговорний процес або поєднання військового та дипломатичного тиску. Для кожного варіанта необхідно заздалегідь визначити ресурси, ризики та механізми реагування. Це дозволить уникнути ситуативних рішень, коли держава змушена діяти під впливом чергового удару, політичної кризи чи зміни позиції партнерів.

Дисонанс між фронтом і тилом

Окремо Костенко звертає увагу на суперечність між результатами, яких українські військові досягають на фронті, та настроями в тилу. Навіть за умов ефективного опору російській армії частина суспільства переживає стан, який можна описати як «помиральну яму». Це відчуття виснаження, безвиході та постійного очікування найгіршого. Воно посилюється через тривалу небезпеку, втрати, проблеми з мобілізацією, корупційні скандали та відсутність зрозумілої комунікації з боку влади.

Військові успіхи самі по собі не завжди здатні змінити суспільні настрої. Люди в тилу щодня стикаються з повітряними тривогами, перебоями з електропостачанням, економічними труднощами, розлукою з рідними та невизначеністю щодо майбутнього. Якщо ці проблеми залишаються без чесного пояснення, навіть важливі перемоги можуть сприйматися як тимчасові й недостатні.

На цьому тлі особливого значення набуває державна комунікація. Влада має не лише повідомляти про успіхи, а й відкрито говорити про складнощі, обмеження та ціну ухвалених рішень. Суспільству потрібно пояснювати, чому необхідні певні кроки, як контролюються витрати, яким чином захищаються права військовослужбовців і що робиться для підтримки їхніх родин.

Довіра формується не гучними заявами, а послідовністю дій. Якщо громадяни бачать справедливі правила, відповідальність посадовців і зрозумілу систему ухвалення рішень, рівень стійкості зростає. Якщо ж тил живе в умовах подвійних стандартів, це безпосередньо впливає на здатність держави вести тривалу боротьбу.

Позиція Романа Костенка зводиться до того, що Україна не може чекати, поки росія сама змінить свої плани. Києву необхідно посилювати оборону, розвивати дипломатичний тиск, зберігати міжнародну підтримку та водночас вибудовувати власний політичний курс. Домовленості можуть стати частиною завершення війни лише тоді, коли вони відповідатимуть інтересам України, а не будуть нав’язані під загрозою нової агресії.

Отже, головний виклик полягає не тільки в тому, щоб вистояти на фронті. Україні потрібно зберегти внутрішню єдність, сформувати реалістичний план війни та переконати суспільство, що державні рішення мають чітку мету. Без цього військові досягнення не матимуть достатньої політичної опори, а будь-які розмови про переговори ризикують перетворитися на шлях до небезпечної паузи, а не до справедливого й тривалого миру.