Сергій Пономарьов
Будівництво нових електростанцій в Україні залишається одним із ключових завдань для відновлення та посилення енергетичної системи. Через масштабні обстріли країна втратила частину генеруючих потужностей, а окремі регіони регулярно стикаються з дефіцитом електроенергії. Водночас реалізація нових проєктів відбувається повільніше, ніж цього потребує ситуація. На думку голови парламентського комітету з питань енергетики та житлово-комунальних послуг Андрія Геруса, однією з причин є надмірна зарегульованість будівництва.
Під час обговорення перспектив децентралізованої генерації депутат звернув увагу на те, що окремі вимоги до енергетичних об’єктів можуть суттєво збільшувати витрати інвесторів. Це особливо важливо для прифронтових і енергодефіцитних областей, де потреба в нових джерелах електроенергії є найвищою, а ризики для бізнесу — найбільшими.
Серед головних перешкод Герус назвав обов’язкове облаштування нових електростанцій повноцінним бетонним захистом. Такий підхід має зрозуміле безпекове обґрунтування, однак він водночас здатен зробити частину проєктів економічно невигідними або відтермінувати їх запуск на тривалий період.
Вимоги до захисту збільшують вартість енергетичних проєктів
Будівництво бетонних укриттів для обладнання потребує додаткових матеріалів, техніки, робочої сили та часу. Для великих електростанцій такі витрати можуть становити значну частину загального бюджету. Для невеликих об’єктів, які є основою розподіленої генерації, вимога щодо масштабного захисту іноді взагалі ставить під сумнів доцільність будівництва.
Андрій Герус запропонував надати інвесторам більше свободи у виборі формату захисту енергооб’єктів. Йдеться не про відмову від безпекових заходів, а про можливість підбирати рішення залежно від потужності станції, її розташування, типу обладнання та рівня загрози в конкретному регіоні.
За такого підходу інвестор міг би обрати будівництво кількох менших об’єктів із різними варіантами захисту замість однієї великої станції з дорогим бетонним укриттям. Це дозволило б швидше вводити потужності в експлуатацію та зменшити навантаження на бюджет проєкту.
Водночас питання безпеки залишається принциповим. Енергетична інфраструктура України є ціллю російських атак, тому повністю відмовлятися від захисних споруд неможливо. Однак, за оцінкою Геруса, законодавство має враховувати, що навіть масивні укриття не завжди можуть гарантувати збереження обладнання після потужного ракетного удару.
Саме тому під час проєктування важливо оцінювати не лише міцність споруди, а й наслідки можливої концентрації обладнання в одному місці. Якщо великий енергетичний об’єкт буде пошкоджений, регіон може одночасно втратити значний обсяг генерації. Розосередження потужностей допомагає знизити такий ризик і швидше відновити електропостачання після атаки.
Чому надмірна концентрація генерації створює ризики
Окремо голова профільного комітету звернув увагу на обмеження максимальної потужності електростанцій, які можуть претендувати на підтримку за результатами енергетичних аукціонів. Нинішні умови теоретично допускають ситуацію, коли один учасник отримує можливість реалізувати проєкт, здатний покрити майже всю потребу окремого регіону в новій генерації.
Як приклад наводилася Харківська область, де потенційна заявка на будівництво станції може передбачати потужність приблизно 830–840 МВт. Такий об’єкт здатен істотно вплинути на баланс електроенергії в області, але водночас його знищення або серйозне пошкодження матиме масштабні наслідки для всієї регіональної системи.
Розподілена генерація передбачає створення мережі менших електростанцій у різних населених пунктах і на різних майданчиках. У такому разі вихід з ладу одного об’єкта не призводитиме до повної втрати доступної потужності. Крім того, невеликі станції можна будувати поетапно, швидше підключати до мережі та адаптувати до потреб конкретних громад.
Для України цей підхід має особливе значення. Великі теплоелектростанції та інші централізовані об’єкти вже неодноразово ставали цілями ракетних і дронових атак. Пошкодження таких підприємств впливає не лише на виробництво електроенергії, а й на централізоване теплопостачання, роботу промисловості та стабільність критичної інфраструктури.
Водночас розосередження не означає повної відмови від великих енергетичних проєктів. Україні потрібне поєднання різних типів генерації: маневрових газових установок, теплових електростанцій, вітрових і сонячних станцій, систем накопичення енергії та когенераційних установок. Оптимальна структура залежатиме від характеристик регіону, доступності мереж і можливостей захисту.
Під час проведення аукціонів держава може враховувати не лише заявлену потужність, а й географію майбутніх об’єктів. Додатковими критеріями можуть стати здатність станції працювати в аварійних режимах, швидкість будівництва, можливість автономного живлення та готовність інвестора забезпечити резервне обладнання.
Що потрібно змінити для залучення інвестицій
За словами Геруса, українське законодавство поступово наближається до європейських стандартів. Парламент працює над документами, необхідними для євроінтеграції та виконання міжнародних зобов’язань. Проте самі нормативні зміни мають оцінюватися не лише за формальним ухваленням, а й за практичним результатом для енергетичного ринку.
Найкращим показником ефективності державної політики є кількість електростанцій, які реально будуються та вводяться в експлуатацію. Якщо правила залишаються зрозумілими, а процедура підключення до мережі не затягується, бізнес отримує більше стимулів вкладати кошти навіть за умов високих воєнних ризиків.
Важливу роль у цьому процесі відіграють енергетичні аукціони. Їхня мета — забезпечити конкуренцію між інвесторами та визначити проєкти, здатні створити нові генеруючі потужності на прийнятних для держави умовах. Попередні аукціони, за оцінкою депутата, продемонстрували, що навіть у складній ситуації ринок може працювати прозоро й конкурентно.
Однак довіра бізнесу до таких механізмів залежить від послідовності державної політики. Інвесторам важливо розуміти, що правила не зміняться після перемоги в аукціоні, а технічні вимоги будуть пропорційними реальним загрозам і можливостям проєкту. В іншому разі компанії можуть відмовлятися від участі або закладати надмірно високі ризики у вартість майбутньої електроенергії.
Для енергодефіцитних областей сходу країни залучення інвестицій у нову генерацію має не лише економічне, а й соціальне значення. Стабільне електропостачання необхідне для роботи лікарень, водоканалів, підприємств, систем зв’язку та об’єктів теплопостачання. Власна генерація на місцевому рівні також може зменшити залежність громад від пошкоджених магістральних мереж.
Подальший розвиток енергетики вимагатиме узгодженої роботи парламенту, уряду, регулятора, оператора системи передачі та представників бізнесу. Держава має одночасно гарантувати безпеку об’єктів, забезпечувати прозорі правила для інвесторів і не створювати вимог, які блокують будівництво економічно доцільних станцій.
Отже, головним викликом для нової генерації є пошук балансу між захистом енергетичної інфраструктури та швидкістю реалізації проєктів. Надмірно дорогі вимоги можуть відлякувати інвесторів, а надмірна концентрація потужностей — підвищувати вразливість системи. Розосереджене будівництво, гнучкі стандарти захисту та передбачувані аукціони здатні створити умови для посилення української енергетики навіть під час війни.