Роксолана Мережко
Війна компроматів і кругова порука в істеблішменті нищать українську державність. У момент, коли країна веде виснажливу боротьбу за виживання, суспільство змушене спостерігати не лише за протистоянням із російським агресором, а й за внутрішніми конфліктами, витоками інформації, взаємними звинуваченнями та спробами політичних груп зберегти вплив будь-якою ціною. Така ситуація перетворює антикорупційну політику на декорацію, а державні інституції — на інструмент боротьби між окремими центрами сили.
Україна не може дозволити собі існування за правилами, де гучність компромату важливіша за силу доказів, а близькість до владних кабінетів гарантує недоторканність. Президент Володимир Зеленський має усвідомити: проблема вже давно не обмежується окремими скандалами чи невдалими кадровими рішеннями. Йдеться про системну кризу довіри, яка безпосередньо впливає на обороноздатність, міжнародну підтримку, економічне відновлення та готовність громадян терпіти тягар війни.
Компромат замість правосуддя
Однією з найнебезпечніших тенденцій стало перетворення інформаційних атак на замінник повноцінного розслідування. У публічному просторі регулярно з’являються записи, анонімні документи, фрагменти листування та заяви неназваних джерел. Частина такої інформації може містити важливі факти, однак сама по собі публікація компромату не є доказом вини. Коли політичні рішення ухвалюються під тиском соціальних мереж або телевізійного скандалу, правова держава відступає перед логікою помсти.
У здоровій демократії підозри мають перевірятися незалежним слідством, а не зливами в медіа. Посадовець, якого звинувачують у корупції, повинен постати перед судом, а не лише перед камерою. Водночас і самі правоохоронні органи повинні діяти прозоро, без вибіркового правосуддя та політичного замовлення. Якщо одна справа отримує максимальну увагу, а інша зникає без пояснень, суспільство закономірно підозрює подвійні стандарти.
Президент має чітко розмежувати політичну відповідальність і кримінальну провину. Міністр або керівник державного підприємства може бути звільнений через провал у роботі, конфлікт інтересів чи втрату довіри. Але обвинувальний вирок не може замінюватися заявою з Банкової, так само як політична лояльність не повинна ставати підставою для закриття очей на можливі порушення.
Не менш важливо припинити практику, коли внутрішні конфлікти владної команди виносяться назовні у вигляді взаємних інформаційних ударів. Для держави, що воює, це не просто неприємний шум. Такі кампанії деморалізують військових, підривають довіру партнерів і створюють враження, що частина еліт зайнята боротьбою за контроль над ресурсами замість вирішення проблем фронту, економіки та тилу.
Що Зеленський має змінити просто зараз
Перший крок — запровадити зрозумілі правила політичної та кадрової відповідальності. Кожен високопосадовець має проходити реальну перевірку доброчесності, декларувати потенційні конфлікти інтересів і пояснювати суспільству походження майна та бізнес-зв’язки. Формальна наявність декларації не гарантує чесності, якщо відсутня ефективна перевірка, а порушення не мають неминучих наслідків.
Другий крок — відмовитися від кадрової системи, заснованої на особистій близькості. Держава не може бути клубом друзів, колишніх колег або політичних союзників. На ключові посади потрібні професіонали з підтвердженою репутацією, управлінським досвідом і готовністю працювати під контролем суспільства. Лояльність до президента не повинна бути головним критерієм призначення, особливо у сфері оборони, правосуддя, фінансів та державних закупівель.
Третій крок — гарантувати незалежність антикорупційної інфраструктури. Будь-які спроби обмежити повноваження антикорупційних органів, поставити їх під політичний контроль або використати їх для розправи з опонентами матимуть руйнівні наслідки. Україні потрібні не показові затримання, а послідовна система, у якій розслідування не залежить від прізвища підозрюваного, його посади чи зв’язків.
Четвертий крок — зробити державні витрати максимально зрозумілими. Воєнний стан справді потребує оперативності та обмеженої закритості окремих оборонних даних. Але секретність не може бути універсальним прикриттям для завищених цін, непрозорих контрактів і наближених підрядників. Потрібні незалежний аудит, парламентський контроль, внутрішні механізми перевірки та регулярні пояснення щодо використання бюджетних коштів.
П’ятий крок — запровадити політику нульової толерантності до конфлікту інтересів. Посадовець не може одночасно впливати на рішення, які стосуються його друзів, родичів, колишніх роботодавців або пов’язаних компаній. Навіть якщо формального злочину не доведено, сам факт прихованого конфлікту інтересів має спричиняти відставку або відсторонення від ухвалення відповідних рішень.
Держава має перемогти не лише ворога, а й безкарність
Антикорупційна реформа в Україні часто сприймається як вимога міжнародних партнерів. Насправді це передусім внутрішня потреба. Армія, волонтери, підприємці та платники податків не можуть нескінченно компенсувати неефективність чиновників і безкарність привілейованих груп. Кожен корупційний скандал у тилу б’є по мотивації тих, хто захищає країну на передовій. Люди готові жертвувати кошти, час і здоров’я, але вони хочуть бачити, що держава не розкрадає їхню довіру.
Володимир Зеленський має можливість перетворити кризу на точку перезавантаження. Для цього недостатньо звільняти кількох посадовців після резонансного скандалу або обіцяти чергове очищення влади. Потрібні сталі процедури, публічні критерії доброчесності, незалежні перевірки та невідворотність покарання. Суспільство повинно знати, хто ухвалив рішення, на підставі яких даних і хто нестиме відповідальність за провал.
Антикорупційний Дикий Захід закінчиться лише тоді, коли закон стане сильнішим за телефонний дзвінок, політичний статус і доступ до президентського оточення. Україні потрібна не війна компроматів, а конкуренція доказів; не кругова порука, а персональна відповідальність; не показова боротьба з корупцією, а інституції, здатні працювати незалежно від політичної кон’юнктури.
Відкладати ці зміни небезпечно. Після завершення війни країна матиме величезні потреби у відновленні, мільярдні інвестиції та складні рішення щодо майбутнього. Якщо старі правила збережуться, корупційні групи спробують привласнити не лише бюджетні кошти, а й сам процес відбудови. Саме тому очищення влади, прозорість і контроль потрібні вже зараз — не як вимога для красивих заяв, а як умова збереження української державності.