В Україні є свої «острови Епштейна»: де вони насправді?

Нові публікації та карти викликають хвилю обурення: чи справді в нашій країні існують «острови», де панують особливі правила для еліт та закриті фінансові потоки? Теми довкола влади, майна і прихованих схем стають питанням національної безпеки та довіри до інститутів.

В Україні є свої «острови Епштейна»: де вони насправді?

Під метафорою «острови Епштейна» мають на увазі не тільки географічні ділянки, а й мережі власності, резиденцій і бізнес-структур, які недоступні для громадського контролю. У медіа та соціальних мережах ця назва з’явилася як короткий маркер проблеми: закритість, непрозорі зв’язки та неспівпадіння офіційних декларацій з реальним використанням ресурсів. Водночас є питання про те, де саме концентруються такі точки впливу в межах країни і наскільки вони масштабні.

Автори публікацій показують, що на карті таких об’єктів позначено кілька кластерів. На карті показано не менше чотирьох островів — умовних груп локацій, які збігаються із місцями, де зосереджені дачні комплекси, приватні причали, малодоступні прибережні ділянки та окремі острови на річках. Частина таких місць формально зареєстрована на юросіб або іноземні компанії, частина — на підставних осіб. Така архітектура власності ускладнює ідентифікацію фактичних бенефіціарів.

Де шукати зв'язки і хто стоїть за «островами»?

Аналітики вказують на кілька повторюваних механізмів: використання офшорів, фіктивних фірм у підставних осіб, складні ланцюжки передачі прав власності та довірителі для збереження активів. Часто такі локації поєднані із близькістю до транспортних артерій, яхтенних баз чи приватних аеродромів — тобто тими місцями, які зручні для ексклюзивного користування. Існують також випадки, коли юридичні адреси власників формально знаходяться у різних країнах, що ускладнює міжнародні запити та розслідування.

Не менше значення має і суспільно-політичний аспект: доступ до подібних ресурсів часто відображає ступінь впливовості в політичних і економічних колах. Тут доречно згадати про корупція, лобізм і мережеві зв’язки, які дозволяють власникам уникати публічної уваги. Журналістські розслідування та відкриті реєстри нерідко виявляють розбіжності між офіційними деклараціями та реальним використанням майна, що підсилює підозри у зловживаннях.

Однак варто уникати поспішних висновків: не кожна закрита резиденція або приватний причал автоматично означає злочин. Питання в системності явища, прозорості реєстрів і доступності інформації для громадськості.

Що має робити держава і суспільство

Перший крок — посилення прозорістьі та відкритих реєстрів. Доступ до інформації про власників, кінцевих бенефіціарів та історію зміни прав власності має бути простим і оперативним. Другий — ефективні механізми перевірок: державні органи разом із незалежними антикорупційними структурами повинні мати ресурси для аудиту ризикових локацій.

Третій напрям — громадський контроль і журналістські розслідування. Саме медіа та активісти часто виявляють аномалії в реєстрах і на місцях, що дає підґрунтя для офіційних розслідувань. Потрібні також законодавчі ініціативи, які ускладнять використання офшорів і підставних схем для приховування активів, а також міжнародна співпраця у випадках транснаціональних структур.

Нарешті, суспільство має вимагати не формальних звітів, а результатів: притягнення до відповідальності у разі порушень, повернення незаконно привласнених активів та системні зміни, які унеможливлять появу нових «островів». Без такого комплексного підходу проблема залишатиметься не лише символічною, а й конкретною загрозою для розвитку держави.

Питання про те, де насправді знаходяться ці «острови» в Україні, залишається актуальним. Відповіді дають поєднання карт, реєстрів і журналістських розслідувань — але остаточна ясність залежить від політичної волі та готовності суспільства не миритися з двома стандартами для різних груп громадян.