Роксолана Мережко
Світ увійшов у період, коли ядерний фактор знову визначає правила міжнародної політики. На тлі війни росії проти України, загострення між США та Китаєм, ракетних випробувань Північної Кореї й нестабільності навколо інших ядерних держав формується нова система глобального протистояння. У центрі цієї кризи опинилася Україна — держава, яка відмовилася від успадкованого після розпаду СРСР ядерного арсеналу, але не отримала реального захисту від майбутньої агресії.
Особливу роль у сучасній конфігурації відіграє президент США Дональд Трамп. Його підхід до міжнародної політики ґрунтується на жорсткому прагматизмі, вимозі до союзників збільшувати власний внесок у безпеку та готовності переглядати традиційні домовленості. Для України це створює додаткову невизначеність: країна змушена протистояти ядерній росії, одночасно залежачи від політичних рішень Вашингтона.
Україна відмовилася від ядерної зброї, але не від загрози
Після розпаду Радянського Союзу Україна стала однією з найбільших держав світу, на території якої залишився значний ядерний потенціал. Однак Київ погодився на його ліквідацію та приєднання до міжнародних режимів нерозповсюдження. В обмін Україна отримала політичні запевнення щодо поваги до її незалежності, суверенітету й територіальної цілісності.
Події після 2014 року, а особливо повномасштабне вторгнення росії у 2022 році, продемонстрували слабкість таких гарантій. Україна виконала свою частину домовленостей, однак міжнародна система не змогла забезпечити покарання агресора та запобігти війні. Саме тому український досвід став одним із найважливіших аргументів у глобальній дискусії про ядерне стримування.
Для багатьох держав висновок виглядає небезпечним: якщо країна відмовляється від ядерного потенціалу, але згодом стає жертвою агресії, інші уряди можуть вирішити, що гарантіям безпеки не можна довіряти. Це підвищує ризик нової хвилі поширення ядерної зброї. Держави, які раніше покладалися на міжнародне право, дедалі частіше замислюються над тим, чи достатньо дипломатії для захисту національних інтересів.
Чотири ядерні держави та нова геополітична реальність
Росія, Китай, Північна Корея та Пакистан мають різні політичні цілі, військові доктрини й рівень впливу, однак кожна з цих держав використовує ядерний статус як інструмент тиску. Не можна говорити про повністю сформований союз між ними, але їхня поведінка послаблює міжнародні правила, які десятиліттями стримували пряме зіткнення великих держав.
Росія перетворила ядерні погрози на регулярний елемент державної пропаганди. кремль намагається переконати світ, що підтримка України може призвести до глобальної катастрофи. Така тактика має на меті не лише залякати західні суспільства, а й обмежити військову допомогу Києву. Ядерний арсенал у цьому випадку використовується не як крайній засіб оборони, а як інструмент політичного шантажу.
Китай офіційно виступає за стратегічну стабільність, однак швидко розширює власні військові можливості та посилює тиск на сусідів. Пекін уважно спостерігає за війною в Україні, оцінюючи реакцію США та Європи на застосування сили. Для китайського керівництва український конфлікт є важливим прикладом того, як можуть працювати санкції, військові союзи та економічна ізоляція.
Північна Корея відкрито розвиває ядерну й ракетну програми, використовуючи їх для виживання режиму та торгу із зовнішнім світом. Пакистан розглядає ядерну зброю як головний засіб стримування Індії. У кожному випадку ядерний потенціал стає не лише оборонним ресурсом, а й політичним символом, який дозволяє режимам вимагати поступок та уникати прямої військової відповіді.
На цьому тлі Іран залишається окремим фактором ризику. Попри відсутність офіційно визнаного ядерного арсеналу, розвиток його ядерної інфраструктури та протистояння з Ізраїлем і США посилюють побоювання щодо майбутнього режиму нерозповсюдження. Якщо Тегеран отримає ядерну зброю, це може спричинити нову гонку озброєнь на Близькому Сході.
Роль Трампа та вибір Заходу
Повернення Дональда Трампа до активної ролі в американській політиці стало одним із ключових чинників невизначеності. Його риторика часто ставить питання ціни американського лідерства, ефективності військових альянсів і доцільності довготривалої підтримки партнерів. Для України це означає необхідність не лише просити про допомогу, а й переконувати союзників, що українська оборона є частиною спільної безпеки Європи та США.
Проблема полягає в тому, що будь-які коливання Вашингтона сприймаються Москвою як сигнал слабкості. Якщо агресор бачить можливість виснажити партнерів України, він отримує стимул продовжувати війну. Водночас надмірна поступливість щодо кремля може створити небезпечний прецедент для інших авторитарних режимів: ядерні погрози почнуть сприйматися як ефективний спосіб змінювати кордони та нав’язувати політичні рішення.
Для Сполучених Штатів дилема полягає у пошуку балансу між уникненням прямої війни з росією та недопущенням перемоги агресії. Підтримка України потребує ресурсів, але відмова від неї може виявитися значно дорожчою в довгостроковій перспективі. Якщо росія досягне своїх цілей силою, це підірве довіру до американських гарантій у Європі та Азії.
Європейські держави також змушені переосмислювати власну безпекову модель. Протягом десятиліть багато країн скорочували оборонні видатки, покладаючись на американську військову присутність. Тепер стає очевидно, що Європа повинна розвивати власні спроможності: виробництво боєприпасів, протиповітряну оборону, далекобійні системи, кіберзахист і здатність швидко реагувати на кризу.
Україна фактично стала випробуванням для всієї системи міжнародної безпеки. Її боротьба показує, чи здатні демократичні держави захищати країну, яка відмовилася від ядерної зброї заради нерозповсюдження та дипломатичного врегулювання. Якщо відповіддю стане недостатня підтримка, світ може отримати не нову еру роззброєння, а масштабну гонку за ядерним статусом.
Без’ядерна Україна сьогодні протистоїть не лише російській армії. Вона бореться проти логіки, за якою сила важливіша за право, а ядерний шантаж дозволяє безкарно нападати на сусідів. Саме тому результат цієї війни матиме значення далеко за межами Європи. Від нього залежатиме, чи збережуться міжнародні домовленості, чи держави остаточно переконаються, що гарантувати власне виживання можна лише за допомогою ядерної зброї.