Полювання за мізками: як професура Дерпта тікала від більшовиків у Київ

У 1918 році Київ став одним із головних інтелектуальних магнітів Східної Європи. На тлі революцій, громадянської війни та більшовицького наступу університетські центри колишньої Російської імперії втрачали викладачів, дослідників і наукові школи. Одним із таких осередків був Дерпт — нинішній Тарту, де традиції німецької та російської академічної культури поєднувалися з потужною університетською інфраструктурою. Для багатьох професорів після приходу більшовиків питання переїзду перетворилося не просто на пошук спокійнішого місця, а на боротьбу за можливість продовжувати наукову роботу.

Київ, попри нестабільність і зміну політичних режимів, запропонував ученим те, чого дедалі важче було знайти в інших містах: фінансування, повагу до фаху та перспективу створення власних наукових інституцій. Уряд гетьмана Павла Скоропадського розглядав інтелектуальну еліту як стратегічний ресурс молодої Української Держави. Саме тому до Києва запрошували відомих фахівців із різних галузей — від історії та філології до природничих наук, медицини й економіки.

Цей процес згодом отримав образну назву «полювання за мізками». Йшлося не про примус, а про активне залучення науковців: їм пропонували посади, оклади, лабораторії, кафедри та участь у розбудові нової академічної системи. Серед найвідоміших учених, пов’язаних із київським науковим проєктом 1918 року, були Агатангел Кримський і Володимир Вернадський.

Чому професура залишала Дерпт і великі університетські центри

Після більшовицького перевороту університети опинилися в зоні політичного тиску. Влада дедалі активніше втручалася у призначення викладачів, розподіл фінансування, зміст навчальних курсів і діяльність наукових товариств. Економічна криза робила становище професури ще складнішим: гроші стрімко знецінювалися, постачання міст порушувалося, а звичні академічні правила втрачали силу.

Для науковців Дерпта ситуація мала особливу драматичність. Університет існував у просторі, де перепліталися німецька, балтійська, російська та місцева естонська традиції. Революційні події змінили не лише політичну систему, а й самі принципи функціонування університету. Частина викладачів побоювалася ідеологізації освіти, інші — переслідувань або втрати можливості працювати за спеціальністю. Від’їзд ставав способом зберегти наукову автономію та особисту безпеку.

Київ на цьому тлі виглядав привабливо, хоча й не був безпечним у повному сенсі. Місто пережило кілька змін влади, збройні сутички та гостру боротьбу за політичний контроль. Проте саме тут у 1918 році сформувалося середовище, здатне підтримати масштабний академічний проєкт. Українська Держава потребувала інституцій, які могли б стати основою модерної країни, а не лише продовженням імперської адміністрації.

Вернадський, Кримський і народження української академічної системи

Володимир Вернадський став одним із ключових організаторів майбутньої Української академії наук. Учений мав авторитет у природничих дисциплінах, філософії науки та геохімії, а його головною перевагою була здатність мислити інституційно. Він розумів, що окремі талановиті професори не зможуть змінити ситуацію без бібліотек, лабораторій, видавничих структур, наукових комісій і стабільного фінансування.

Агатангел Кримський у цьому проєкті уособлював інший, але не менш важливий напрям. Поліглот, сходознавець, філолог, історик культури та письменник, він був потрібен для формування гуманітарного ядра української науки. Кримський поєднував європейську академічну підготовку з глибоким інтересом до української мови, літератури та історії. Його діяльність доводила, що українська академія має бути не периферійним відділенням чужої наукової системи, а самостійним центром досліджень.

Вернадський і Кримський представляли два крила одного задуму: природниче та гуманітарне. Для повноцінної академії були потрібні і лабораторні дослідження, і критичне вивчення минулого, мови, культури та суспільства. Саме тому до Києва намагалися залучати фахівців різних напрямів, не обмежуючись прихильниками певної політичної програми.

Важливо, що український академічний проєкт не будувався виключно на етнічному принципі. До роботи запрошували людей із різним походженням, освітою та професійним досвідом. Визначальними були компетентність і готовність працювати над розвитком науки в Україні. Такий підхід відповідав європейському розумінню університету як простору вільного дослідження, а не установи, де наукову цінність визначає паспорт чи мова побутового спілкування.

Що пропонував Київ ученим і чому цей шанс був нетривалим

Гетьманський уряд прагнув створити для професури умови, які могли б конкурувати з провідними університетськими центрами. Науковцям обіцяли високі, як для тогочасних умов, оклади, службове забезпечення та можливість самостійно визначати напрями досліджень. Не менш важливою була академічна автономія: професори мали отримати право впливати на формування кафедр, обрання колег, організацію комісій і планування наукової роботи.

Звичайно, ці гарантії не означали повної ізоляції науки від держави. Фінансування залежало від політичної влади, а сама Українська Держава існувала в умовах війни та міжнародної невизначеності. Проте для 1918 року сам факт, що уряд розглядав науку як довгострокову інвестицію, мав виняткове значення. Академія задумувалася не як декоративна установа, а як механізм виробництва знань, підготовки фахівців і культурного самоствердження України.

Створення Української академії наук стало одним із найпомітніших результатів цього залучення інтелектуалів. До її роботи долучалися відомі історики, мовознавці, правознавці, математики, біологи та медики. Навіть після падіння гетьманського режиму започатковані інституції не зникли одразу. Наукове середовище виявилося стійкішим за політичні конструкції, а створені кафедри, бібліотеки й комісії продовжили впливати на розвиток української науки протягом наступних десятиліть.

Водночас доля багатьох учених залишалася трагічною. Революційна доба не завершилася з від’їздом із Дерпта чи приїздом до Києва. Попереду були нові зміни влади, переслідування, еміграція, цензура та репресії. Частина професорів не змогла надовго залишитися в Україні, частина пристосовувалася до нових умов, а деякі згодом стали жертвами сталінського терору. Їхній вибір 1918 року часто був не тріумфальним переходом до безпечного майбутнього, а спробою виграти хоча б кілька років для науки.

Історія переїзду професури до Києва показує, що державне будівництво починається не лише з армії, законів чи адміністрації. Воно потребує людей, здатних створювати інституції, зберігати пам’ять і формулювати бачення майбутнього. У 1918 році Київ спробував стати саме таким центром. Агатангел Кримський, Володимир Вернадський та їхні колеги довели: навіть у час політичного хаосу можна закладати фундамент науки, який переживе уряди, кордони й саму епоху революцій.