«Мені страшно за доньку в Польщі»: ізраїльська активістка про антисемітизм після 7 жовтня

Анна Жарова, співзасновниця волонтерської організації Israeli Friends of Ukraine, розповіла NV про те, що відбувається в Ізраїлі в річницю нападу 7 жовтня, як змінилося відчуття безпеки серед єврейської громади та чому антисемітизм дедалі сильніше впливає на життя людей за межами країни. За її словами, після масштабної атаки ХАМАС суспільство в Ізраїлі живе з постійним відчуттям травми, а події на Близькому Сході безпосередньо позначаються на євреях у різних країнах світу.

Для багатьох ізраїльтян річниця 7 жовтня стала не просто датою в календарі. Вона повертає спогади про загиблих, викрадених і тих, хто втратив домівки, а також нагадує про тривалу невизначеність щодо заручників. У цей день люди знову переживають перші години атаки, коли стало зрозуміло, що країна зіткнулася з безпрецедентним нападом. Пам’ять про трагедію поєднується з болем родин, які досі чекають на своїх близьких.

Жарова наголошує, що ізраїльське суспільство залишається дуже різним за поглядами, однак війна та терористична атака зробили питання безпеки спільним для всіх. У людей змінилося повсякденне сприйняття реальності: повітряні тривоги, перевірка укриттів, занепокоєння за дітей і близьких стали частиною життя. Навіть ті, хто перебуває далеко від зон бойових дій, не можуть повністю позбутися страху.

«Мені страшно за доньку в Польщі»

Окремо активістка говорить про антисемітизм, який після 7 жовтня став помітнішим у багатьох країнах. За її словами, тривога стосується не лише тих, хто перебуває в Ізраїлі. Єврейські родини за кордоном також змушені оцінювати ризики, обдумувати, де і як їхні діти можуть відкрито говорити про своє походження, носити символіку чи відвідувати релігійні заходи.

«Мені страшно за доньку в Польщі», — це формулювання передає головну емоцію багатьох батьків, чиї діти живуть або навчаються за межами Ізраїлю. Йдеться не обов’язково про безпосередню загрозу в кожній конкретній ситуації. Часто страх виникає через атмосферу в суспільстві, агресивні висловлювання в публічному просторі, образи в інтернеті, спроби виправдати насильство або перекласти відповідальність за дії уряду на всіх євреїв.

Антисемітизм проявляється в різних формах. Це можуть бути напади на синагоги та єврейські культурні центри, погрози окремим людям, поширення конспірологічних теорій, знецінення трагедії 7 жовтня або використання класичних стереотипів про євреїв. Не менш небезпечною є ситуація, коли дискримінаційні заяви намагаються подати як звичайну політичну позицію.

На думку активістки, критика дій будь-якого уряду сама по собі не є антисемітизмом. Проте вона переходить небезпечну межу, коли перетворюється на колективне звинувачення євреїв, заперечення права Ізраїлю на існування, виправдання нападів на цивільних або переслідування людей лише через їхню національність і релігію. Важливо розрізняти політичну дискусію та мову ненависті, яка може спричинити реальне насильство.

Як змінилося відчуття безпеки

Після 7 жовтня багато ізраїльтян почали уважніше стежити за тим, як їх сприймають у різних країнах. Поїздка за кордон більше не здається цілком нейтральною: люди заздалегідь перевіряють, чи безпечно перебувати в певному районі, чи не варто приховувати релігійні символи та як реагувати на провокації. Для родин із дітьми ці питання особливо гострі, адже батьки не можуть постійно контролювати середовище, у якому навчаються або живуть їхні сини й доньки.

У такій атмосфері зростає роль громадських організацій, які допомагають людям отримувати підтримку, фіксувати випадки дискримінації та не залишатися сам на сам із погрозами. Волонтери намагаються пояснювати, що боротьба з антисемітизмом не повинна бути справою лише єврейської громади. Це питання безпеки та демократичних цінностей усього суспільства.

За словами Жарової, важливо не замикатися в мовчанні. Коли люди приховують свою ідентичність через страх, агресори можуть сприйняти це як перемогу. Водночас відкритість не означає нехтування безпекою. Громадські активісти закликають бути обережними, знати свої права, звертатися по допомогу в разі погроз і не залишати без уваги випадки переслідування.

Для ізраїльтян та євреїв у різних країнах річниця 7 жовтня стала днем пам’яті, скорботи й переосмислення. Вона нагадала, наскільки швидко відчуття безпеки може зникнути та як локальний конфлікт впливає на громади в усьому світі. Водночас ця дата посилила запит на солідарність, чесну розмову про тероризм і неприйнятність ненависті до людей за їхньою національністю чи релігією.

Солідарність замість колективної провини

Історія, про яку говорить Анна Жарова, стосується не лише Ізраїлю чи Польщі. Вона показує, як війна змінює життя родин, розділених кордонами, і як новини з Близького Сходу можуть викликати страх у батьків, чиї діти перебувають у європейських містах. Для українців, які переживають російську агресію, така тривога також зрозуміла: суспільство знає, що небезпека не завершується на лінії фронту, а психологічно присутня в кожній родині.

У часи загострення конфліктів особливо важливо не ототожнювати людей із рішеннями урядів, армій чи політичних рухів. Єврейська дитина в Польщі, ізраїльська родина в іншій країні або будь-яка цивільна людина не повинні ставати мішенню через події, на які вони не мають впливу. Відповідальність за злочини має бути індивідуальною, а не колективною.

Пам’ять про жертв 7 жовтня, підтримка заручників і допомога постраждалим не можуть бути підставою для ненависті до інших народів. Так само співчуття до цивільних, які страждають унаслідок війни, не повинно перетворюватися на виправдання терору. Саме від здатності суспільств утримувати цю межу залежить, чи стане трагедія приводом для нового кола насильства, чи поштовхом до захисту людської гідності.

Заява ізраїльської активістки про страх за доньку в Польщі є свідченням того, що антисемітизм більше не можна сприймати як маргінальне явище. Він здатен проникати в побут, освіту, соціальні мережі та політичні дискусії. Протидія йому потребує не лише реакції правоохоронців, а й чіткої позиції суспільства: жодні трагедії, суперечки чи політичні погляди не виправдовують переслідування людей за їхню ідентичність.