Пономарьова Мар'яна
Після років війни питання активів, пов’язаних із проросійськими політиками, перестало бути суто юридичною або фінансовою проблемою. Йдеться про здатність держави перекрити канали, через які впливові особи можуть зберігати контроль над майном, отримувати прибутки та використовувати українську економіку у власних політичних інтересах. Саме тому тема активів Віктора Медведчука та пов’язаних із ним структур має значення далеко за межами окремої кримінальної справи.
Для нового керівника Офісу генерального прокурора Олександра Корецького це може стати першим серйозним випробуванням на спроможність не лише гучно заявляти про боротьбу з колабораціонізмом, а й доводити її до практичного результату. Держава має не просто назвати активи проблемними, а остаточно позбавити їх тіньового контролю, легалізувати управління ними та забезпечити надходження до бюджету.
Чому контроль над активами залишається проблемою
Після запровадження санкцій формальний власник може втратити можливість безпосередньо розпоряджатися майном. Однак санкції самі по собі не завжди означають припинення впливу. Контроль здатен зберігатися через номінальних власників, довірених осіб, корпоративні ланцюжки, договори управління або компанії, які на папері не мають очевидного зв’язку з підсанкційним бенефіціаром.
У таких схемах важливо розрізняти юридичне право власності та фактичний економічний контроль. Людина може не підписувати документи особисто, але залишатися кінцевим отримувачем прибутку. Вона може не входити до органів управління підприємства, проте впливати на кадрові рішення, фінансові потоки й стратегічні домовленості. Саме ця сіра зона створює можливості для збереження активів у потрібному політичному або комерційному середовищі.
Особливого значення набувають підприємства, нерухомість, корпоративні права, земельні ділянки та фінансові інструменти, які продовжують працювати навіть після публічного оголошення про санкції. Якщо прибуток від такого майна не потрапляє до державного бюджету, а система управління залишається непрозорою, санкційний механізм втрачає частину свого сенсу.
У випадку Медведчука суспільний запит є очевидним: активи, які могли бути сформовані завдяки впливу, політичним зв’язкам або використанню української економіки, не повинні перетворюватися на джерело фінансування колишніх власників та їхнього оточення. Водночас будь-яке рішення має спиратися на докази, судові процедури й чітке розмежування між припущеннями та встановленими фактами.
Перший виклик для Корецького
Для прокуратури ця історія є перевіркою одразу за кількома напрямами. Перший з них — доказовість. Недостатньо вказати на політичний зв’язок або публічну репутацію особи. Необхідно встановити, хто фактично контролював підприємства, як рухалися кошти, кому передавалися дивіденди та чи використовувалися посередники для приховування вигодонабувача.
Другий напрям — координація між правоохоронними органами, санкційними інституціями, державними управителями та судами. Якщо один орган блокує актив, інший не має залишати можливість для його прихованого відчуження або перереєстрації. Будь-яка прогалина в обміні інформацією може бути використана для виведення майна, зміни корпоративної структури чи створення нових номінальних власників.
Третій напрям — ефективне управління. Передача активу державі ще не гарантує його збереження. Підприємство може втратити вартість через некомпетентність, конфлікт інтересів, корупційні рішення або штучне накопичення боргів. Якщо держава отримує актив, але не здатна забезпечити його нормальну роботу, суспільство ризикує побачити не перемогу над тіньовою економікою, а чергову історію неефективного розпорядження майном.
Корецькому доведеться показати, що прокуратура здатна працювати не лише з гучними заявами, а й із фінансовою архітектурою складних схем. Це означає аналіз реєстрів, банківських операцій, контрактів, корпоративних зв’язків і руху активів між пов’язаними компаніями. Публічний результат має бути зрозумілим: які активи заблоковано, на які накладено стягнення, хто ними управляє і скільки коштів вони приносять державі.
Водночас боротьба з тіньовим контролем не повинна перетворитися на вибіркове правосуддя. Однакові правила мають застосовуватися до всіх осіб, незалежно від їхніх політичних зв’язків, колишньої посади чи впливу. Якщо держава карає лише найбільш помітних фігур, але не перевіряє мережу партнерів, формальних власників та фінансових посередників, система швидко відновлюється в іншій формі.
Від символічної конфіскації до економічного результату
Ключовим показником успіху має стати не кількість арештованих об’єктів і не гучність пресрелізів. Значення матиме те, чи вдалося остаточно припинити отримання доходів підсанкційними особами, зберегти вартість підприємств і спрямувати прибуток на суспільні потреби. У воєнний час це особливо важливо, адже кожен ресурс може працювати на оборону, відновлення інфраструктури або підтримку громад.
Потрібна повна прозорість управління активами. Громадськість має розуміти, хто призначений управителем, на яких умовах він працює, які має повноваження та як оцінюється його ефективність. Не менш важливо регулярно оприлюднювати фінансові результати, сплачені податки, інвестиції та витрати на утримання майна. Без цього державне управління легко стає новим різновидом непрозорої приватизації впливу.
Окрема увага має бути приділена активам, які можуть мати стратегічне значення. Йдеться про підприємства енергетики, промисловості, медіа, логістики, аграрного сектору та нерухомість у важливих регіонах. Такі об’єкти не можна розглядати лише як джерело швидкого продажу. Їхня цінність може полягати у робочих місцях, податкових надходженнях, виробничих потужностях і стабільності цілих громад.
Крім того, держава повинна відстежувати не тільки прямі доходи, а й непрямі вигоди. Підсанкційне оточення може отримувати переваги через пільгові договори, контроль над постачанням, орендні платежі, консультаційні послуги або штучно створені борги. Тому перевірка має охоплювати весь ланцюг операцій, а не обмежуватися формальним записом у реєстрі.
Справжня капіталізація зради відбувається тоді, коли політична лояльність до держави-агресора перетворюється на довготривалий бізнес-механізм. У такій моделі прибуток від українських активів може живити мережі впливу, інформаційні кампанії та спроби повернення до політичного життя. Завдання держави полягає в тому, щоб розірвати цей зв’язок остаточно й законно.
Перший виклик для Корецького полягає саме в переході від декларацій до системної роботи. Якщо прокуратура зможе довести фактичний контроль над активами, забезпечити їхнє законне стягнення та гарантувати прозоре управління, це стане важливим сигналом для суспільства. Якщо ж справа обмежиться формальними рішеннями, тіньові власники отримають шанс зберегти прибутки через нових посередників.
Україні потрібна не показова боротьба з окремими прізвищами, а стійка система, у якій зрада не може бути вигідною інвестицією. Саме від результату цієї справи залежатиме, чи стане санкційна політика дієвим інструментом захисту держави, чи залишиться переважно символічним покаранням. У цьому сенсі активи Медведчука є не лише об’єктом юридичного спору, а тестом на здатність України захищати власну економіку від політичного реваншу.