Пономарьова Мар'яна
Президент України, вочевидь, сподівається, що Трамп не захоче увійти в історію як американський лідер, який зруйнував НАТО. Але не варто плекати ілюзій. Навіть якщо така перспектива справді може стримувати його від радикальних рішень, сама по собі вона не гарантує ані стабільної підтримки України, ані збереження нинішньої архітектури європейської безпеки.
Крок Володимира Зеленського можна розглядати як своєрідну «білу рукавичку» для Дональда Трампа — можливість діяти жорстко, вимагати поступок і водночас не виглядати політиком, який власноруч підпалює фундамент західного союзу. Українська сторона намагається залишити американському президенту простір для маневру: показати, що Київ готовий до переговорів, але не до капітуляції, а також наголосити, що відповідальність за майбутнє НАТО та всієї системи стримування лежить не лише на Європі, а передусім на Вашингтоні.
Це тонка дипломатична гра. Зеленський фактично апелює не тільки до стратегічних інтересів США, а й до особистого політичного образу Трампа. Для президента, який прагне демонструвати силу, укладати «вигідні угоди» та претендувати на роль лідера, здатного завершувати війни, поразка України може стати значно складнішою спадщиною, ніж це іноді здається. Однак розрахунок на історичне честолюбство американського президента має межі.
Чому ставка на репутацію Трампа може не спрацювати
Трамп сприймає міжнародну політику передусім через призму результату, який можна продати американському суспільству. Для нього важливими є не лише довгострокові наслідки рішень, а й те, як вони виглядатимуть у заголовках, телевізійних ефірах та перед виборцями. Якщо припинення допомоги Україні буде подано як спосіб «зупинити безкінечне фінансування війни», а не як відмова від союзника, політичні ризики для нього можуть виявитися прийнятними.
Саме тут виникає головна небезпека. У Києві можуть розраховувати, що Трамп не погодиться на сценарій, який послабить НАТО. У Вашингтоні ж частина його прихильників може вважати, що союз уже давно потребує жорсткого перезавантаження, а європейські держави мають самостійно оплачувати власну безпеку. У такій логіці Україна стає не центральним елементом захисту Заходу, а важелем для тиску на європейських партнерів.
Трамп може не прагнути руйнувати НАТО формально. Натомість він здатен послаблювати альянс політично: ставити під сумнів автоматизм взаємної підтримки, вимагати радикального збільшення оборонних витрат, публічно критикувати партнерів і створювати враження, що американські гарантії залежать від ситуативних домовленостей. Для противників Заходу цього може бути достатньо. Альянс необов’язково ламати одним рішенням — його можна поступово позбавляти довіри.
Тому українська дипломатія намагається говорити з Трампом мовою, яку він найкраще розуміє: мовою сили, вигоди й політичного успіху. Київ прагне довести, що підтримка України — це не благодійність, а інвестиція у стримування росії, захист американського авторитету та недопущення значно дорожчої конфронтації в майбутньому. Водночас будь-яка поступка має бути такою, щоб її не можна було витлумачити як згоду на умови, які руйнують українську державність.
«Біла рукавичка» як дипломатичний жест і пастка
Метафора білої рукавички передбачає коректність, контроль і демонстративну цивілізованість. Україна ніби пропонує Трампу можливість взяти участь у мирному процесі без необхідності негайно визнавати помилковість попереднього курсу. Це може бути важливо для політика, який не любить виглядати переможеним або змушеним відступати під тиском обставин.
Але дипломатична ввічливість не повинна перетворюватися на односторонню поступливість. Якщо Київ продемонструє готовність приймати будь-який формат переговорів лише заради збереження американської прихильності, це може бути сприйнято не як конструктивність, а як слабкість. Росія неодмінно намагатиметься використати такий сигнал, щоб домогтися додаткових вимог, затягнути процес або нав’язати трактування, за якого агресор отримує винагороду за сам факт війни.
Ризик полягає і в тому, що поняття «мир» різні сторони наповнюють різним змістом. Для України мир має передбачати безпеку, гарантії неповторення агресії, збереження суверенітету та можливість самостійно визначати майбутнє. Для Москви мир може бути лише паузою, потрібною для перегрупування, відновлення ресурсів і підготовки до нового тиску. Для частини американського політичного класу це може бути швидке припинення бойових дій, незалежно від того, наскільки стійкими виявляться домовленості.
Якщо ці різні цілі штучно об’єднати під одним словом «угода», наслідки можуть виявитися небезпечними. Формальне припинення вогню без дієвих гарантій не обов’язково означатиме завершення війни. Воно може лише змінити її форму, перенісши основне протистояння у сферу шантажу, диверсій, економічного тиску та політичної дестабілізації.
Чого Києву не можна втрачати під час торгу
Головне завдання Зеленського — не просто переконати Трампа не руйнувати НАТО, а зробити підтримку України частиною американського інтересу. Це означає говорити не лише про українські потреби, а й про наслідки для Сполучених Штатів. Якщо агресія буде винагороджена, інші держави отримають сигнал, що силове перекроювання кордонів може бути ефективною стратегією. Якщо американські зобов’язання виявляться ненадійними, союзники почнуть шукати альтернативні моделі безпеки, а противники — перевіряти межі дозволеного.
Україні також важливо не залишитися сам на сам із американсько-російським діалогом. Європейські держави мають бути не статистами, а повноцінними учасниками формування майбутніх гарантій. Саме вони географічно найближчі до війни, прийняли мільйони українців, нарощують оборонні можливості та безпосередньо відчують наслідки будь-якої невдалої домовленості. Європейська єдність не замінить американської підтримки, але здатна зменшити ризик того, що долю континенту визначатимуть без його участі.
Ще один принциповий момент — військова спроможність України. Дипломатія працює переконливіше тоді, коли за нею стоїть здатність чинити опір. Будь-який переговорний процес буде нерівним, якщо одна сторона може продовжувати тиск, а інша залежить від милості партнерів. Тому збереження оборонного потенціалу, виробництво зброї, захист критичної інфраструктури та підтримка суспільної стійкості залишаються не менш важливими, ніж публічні заяви лідерів.
Зеленський може подарувати Трампу можливість стати посередником, миротворцем і політиком, який зміцнив, а не послабив західний порядок. Але ця можливість не повинна оплачуватися українськими стратегічними інтересами. Вона має спиратися на взаємність: якщо Київ демонструє готовність до складних рішень, Вашингтон повинен гарантувати, що переговори не перетворяться на механізм примусу України.
Тож «біла рукавичка» — це не символ капітуляції, а спроба вести гру на полі суперника, використовуючи його амбіції та прагнення до історичної ролі. Проте дипломатичний жест буде ефективним лише тоді, коли за ним стоятимуть чіткі червоні лінії, сильна армія, підтримка Європи та готовність протистояти тиску. Президент України може сподіватися, що Трамп не захоче увійти в історію як руйнівник НАТО. Але українська стратегія не має будуватися на припущенні, що американський лідер обов’язково обере саме той образ, який вигідний Києву.